Поклик лева: Роберт Плант не втрачає форми

30

Шанувальники вважають його напівбогом – і за дивовижний, відразу впізнаваний голос, і за сценічну звичку чи стародавнього царя-воїна, то чи жерця якогось оргиаїстичного культу, і за розкішну левову гриву волосся. Яку на відміну від більшості колег-однолітків він зберіг і сьогодні. 20 серпня Роберт Плант, колишній вокаліст Led Zeppelin, святкує своє день народження.
Він уже досить давно пішов від світу і живе десь в лісах Уельсу, неподалік від села Шеттерфорд (населення – 2366 осіб). Втім, назвати його відлюдником було б неправдою: Плант активно концертує по всьому світу, записує альбоми (останній – у 2017 році), періодично спілкується з журналістами – хіба що не веде розгульне світське життя, як колись . Роки беруть своє – але не в жалісливо-зворушливому сенсі. Просто гроза готельних менеджерів, розбивач дівочих сердець і живе втілення рок-н-рольних ексцесів став значно мудрішими – але, судячи з музики, і рівню напруги на концертах, ніяк не менш пасіонарним.

Сольні роботи Планта майже автоматично визнаються сучасною класикою (ну крім, можливо, не дуже вдалого досвіду загравання з «новою хвилею» Shaken ‘n’ Stirred (1985) і досить прохідного, до того ж і випущеного в розпал гранж-істерії в 1993 році Fate Of Nations); весь корпус записів Led Zeppelin давно вже став об’єктом майже релігійного шанування. Правда, в 1970-і, коли Плант, Пейдж, Джонс і Бонем займали в серцях слухачів і в хіт-парадах те ж саме місце, що і в попередньому десятилітті «бітли» і «роллінги», ставлення критики до них було кисле.

Led Zeppelin не шанували журналістів, а їх легендарний менеджер колишній професійний борець Пітер Грант ставився до «акул пера» лише трохи краще, ніж до схильним “зажимати” касу організаторам концертів і спійманим за руку торговцям неліцензійним мерчом (до слова, Led Zeppelin одними з перших освоїли прибуткову нішу супутніх товарів) – з ними розмову, для більшої переконливості, нерідко вівся з бейсбольною битою.

Журналісти в масі відповідали взаємністю. Рецензії на альбом 1975 року Physical Graffiti, «опус магнум» групи, моментально злетів на вершину хіт-парадів по обидві сторони Атлантики (одночасно в американський топ-200 повернулися всі п’ять попередніхплатівок Led Zeppelin), були на рідкість стриманими. Rolling Stones відбулися двозначною похвалою: «заявка на артистичну респектабельність»; Playboy відвів альбому чотири рядки і віддав перевагу «справжньому хард-року» від групи UFO (чи багато хто сьогодні взагалі згадають, хто це?).

Ступінь впливу Led Zeppelin на світову рок-сцену (не виключаючи і вітчизняну) важко переоцінити: вони одними з перших не просто імпортували на європейський грунт заокеанський блюз, але вдало поєднали його з англійською фолк-традицією. Ця крос-культурність, помножена на звукову естетику хард-року, і стала, напевно, основною причиною неймовірною – і не спадаючої і сьогодні, через 38 років після вимушеної посадки «цепеліна» – популярності групи.

Дійсно, музична палітра Led Zeppelin була надзвичайно широка – власне, в одній лише легендарній Stairway To Heaven вмістилися і пасторальна псевдофлейта (зіграна насправді на прото-семплері Mellotron), і баладні каденції, і важкі, практично «метальні» рифи.

Останні два десятки років, втім, Плант явно відійшов від колишньої хард-роковості – в його дискографії можна згадати і спільний диск з кантрі-співачкою Елісон Краусс, і блюзовий Dreamland, і практично фолковий Band Of Joy. Втім, і рок-н-ролу знаходиться гідне місце; правда, Плант тепер примудряється вивернути його навиворіт і показати слухачеві з самого несподіваного боку.

Так, на останньому його альбомі Carry Fire класичний (хоча і призабутий) рокабілльний номер Ерсель Хики Bluebirds over the Mountain перетворюється в гіпнотичну, майже трансову, майже баладу; потойбічний гімн цілком земної (завдяки присутності вокалістки Кріссі Хайнд) любові. Невигадливий текст стає практично мантрою, молитвою…

Взагалі характерний для часів Планта Led Zeppelin містицизм прийняв, зі знайденої співаком мудрістю, іншу форму: на зміну досить балаганного толку кроуліанству прийшов пантеїзм – «старі боги, звичайно, пішли. Але щось зі старої магії залишилося».

В іншому він майже не змінився – навіть зовні. Як і раніше не може відмовити собі в пінті-другий-третій улюбленого їм сидру. Як і раніше гуляє з собакою на ім’я Артур по уельським пустками. Як і раніше не любить міста і журналістів. І – як і десятиліття тому – зберігає свій дивовижний, точно у гомерівських сирен, голос.